Пані з обкладинки — Тетяна Череп-Пероганич
«Пані з обкладинки — Тетяна Череп-Пероганич»
Тетяна Череп-Пероганич
Ця жінка прокидається вранці, і в голові складає плани. Плани на: «коли є світло» і «коли його немає», а ще тішиться тим, що поряд рідні люди — рідні по крові та рідні за відчуттями. Ті, які надихають і дають силу жити, і ті, які підтримують її ідеї та починання. А ще, оглядаючи свою домівку, вона радіє, що зараз вдома, у своїй квартирі в Києві. Хоча й добре розуміє, що якби не війна, яку вона відчувала напередодні, не було б і в її житті невипадкових людей, тих, які підтримали, які стали своїми — тилом та опорою.
Ця дивовижна жінка, письменниця та організаторка крутих івентів — Тетяна Череп-Пероганич. Само вона є обличчям нашої збірочки, і то не випадково, бо ж усі знають, що випадковостей не буває, все зазделегідь сплановано та спроектовано кимось над нами. Мабуть, саме Тетяна є обличчям справжньої українки, тієї, яка підтримає, зрозуміє та подасть руку допомоги. Тієї, яка своєю посмішкою засвітить сонечко. Тієї, яка, попри все, працює, а у вільний час — разом із командою підтримки — творить чудодійні батончики для воїнів. Бо їм має бути смачно та корисно. Жінка, яка завжди в русі. Жінка, яка завжди… На менше вона не згодна. Бо по-іншому не вміє.
Лиш на одне не вистачає трохи часу — на творчість. Бо для неї складно зараз творити. «Ще тоді, в лютому, на емоціях я шукала порятунку в слові. А потім як заціпило — ні читати, ні писати. Інколи з'являються ті чи інші рядки, але дуже рідко. По роботі багато пишу. Але через проблеми зі світлом і там певні проблеми. Тільки налаштуєшся на творчий робочий процес, а робити вже знову не можна. Та я не скаржуся. Згадую бабусю покійну, яка через війну втратила двох маленьких синів. Вона постійно говорила, коли які клопоти вдома мали, що то дрібниці, головне, щоб всі були живі».
Головне, щоб усі живі. Бо чужих для неї немає. Бо вона — жінка зі щирою душею, яка обіймає усіх, кої о знає, і не знає також. Вона це вміє і практикує. А потім про все це напише книжку, і не одну, і про свою «довгу дорогу в нікуди», і всіх людей, які зустрічалися на тій дорозі, і про волонтерство, а ще обов'язково напише продовження історії про Богданчика. Для свого Богданчика і для всіх маленьких, і дорослих українців. Аби Перемога!
