Нам потрібні журналісти, які фіксуватимуть і доводитимуть правду світу
«Нам потрібні журналісти, які фіксуватимуть і доводитимуть правду світу» — інтерв'ю Олени Даниліної з Тетяною Череп-Пероганич, надруковане в газеті «Вечірній Київ», червень 2026, № 9, в рубриці «Вечірні розмови» (сторінки 33–34).
Нам потрібні журналісти, які фіксуватимуть і доводитимуть правду світу
Тетяна Череп-Пероганич - журналістка, письменниця, редакторка, громадська діячка й волонтерка. У професії з 17 років, пройшла шлях від перших публікацій у районній газеті до роботи в київських культурних проектах і власних мистецько-інформаційних ресурсах.
Разом із чоловіком — Юрієм Пероганичем — створила громадську організацію «Творча еліта України», за підтримки якої діють ресурси, присвячені культурі, громадянському суспільству та українським митцям.
У «Вечірніх розмовах» говоримо з нею про журналістику, літературу, Київ, жіночі історії, пам'ять і потребу фіксувати те, що творить українську культуру сьогодні.
У соцмережах ти часто пишеш про батончики, організовуєш збори на них. Розкажи про цей проект?
Почати тут треба з лютого 2022 року. Ми виїхали через кілька днів після початку вторгнення, здається, 27 лютого, на Львівщину, бо мій чоловік звідти. Ми нікуди не збирались виїжджати спочатку, я взагалі до мами в село рвалася. Коли почали вже стріляти, ми поїхали. Щойно заселилися, я одразу почала шукати волонтерів. Знайшла волонтерів місцевих. І по суті, ці батончики ми почали там робити. Потім я приїхала назад до Києва. А ті, кому вже я відправляла, почали писати: «Таня, батончики». Я думаю, добре, зроблю пару коробок. Був, як то кажуть, час і натхнення. Спочатку одна знайома прийшла допомогти, потім інша, потім учителька Богдана по-сусідськи долучилася. Ми зробили вже не дві, а шість коробок утрьох. І отак п'ятий рік уже ми оце робимо. По суті, з травня 22-го року вже майже шість тонн зроблено.
Чи важко це робити? Не так важко, як зібрати гроші. Адже ми робимо як для себе, купуємо якісні сухофрукти, горіхи, а це все кошти. Раніше я могла сама щось купувати, була можливість, зараз потрібно залучати кошти інших людей. А ще — це постійно люди у квартирі, різні люди, з характерами своїми. Немає постійної команди, але є певне коло людей, які час від часу приходять, коли є сили і час, це Людмила Пасіченко, Євгенія Даниленко, Олена Юрченко, Ольга Войтюк, Наталія Шуліка. Ну і зрозуміло, що в квартирі я прибираю до, прибираю після. Я взагалі прибираю стільки, скільки ніколи раніше не прибирала!
Але іншого варіанту нема, треба робити. Ми не виграємо цю війну, коли кожен не буде в ній задіяний. Чи так, чи так, не воюєш, то значить ти допомагаєш. Якщо ти не можеш допомогти грошима, то допомагаєш руками.
Вернімося до початку. Розкажи про те, ж ти прийшла в журналістику? З чого починала?
У журналістиці я з 17 років. Тоді була дуже активна, щось писала, виступала, вірші мої в газеті районній друкували. Я в учительській родині росла, де було багато книжок, дідусь і мама писали вірші. Мама в юності не вступила на журналістику, не вистачило балів. Тож, напевно, я її мрію втілила.
В Інститут журналістики університету Шевченка я прийшла з солідною текою власних матеріалів, тож вступила легко. Мені пощастило, бо коло мене були найкращі викладачі, піднесені, професійні, бо це ж кілька років як здобули незалежність. Я писала дипломну роботу в Анатолія Погрібного. Хочу сказати: хто потрапляє в цю професію, вже ніколи з неї не йде. Навіть якщо ти не пишеш, то все фіксуєш.
Майже 15 років пропрацювала в Бобровицькій районній газеті «Наше життя», була завідувачкою відділу громадсько-політичного життя, заступницею головного редактора. Районна газета — це дуже конкретна школа журналістики, школа близького контакту з людьми, де було багато спілкування й текстів. Взагалі люблю писати, мені ближча пресова журналістика, газета, історії про людей.
У твоєму творчому доробку є вірші, книги для дітей, біографічні тексти. Чи допомагає творчість у журналістській роботі? Чи навпаки — заважає?
Зараз більше сконцентрована на дослідженнях родоводу, біографій, і тут мені допомагає журналістика. Письменництва недостатньо, коли потрібно щось дослідити, людей опитати, щоб створити не просто книжку, а живу історію. Такою є, наприклад, моя книжка «Мій янгол Катерина Білокур».У ній відчувається оця журналістська моя жилка. Я багато їздила на зустрічі в школи й питала дітей, а ніхто не знав про Катерину Білокур. І от я вирішила написати. Хоча там історія про воїна ще часів АТО, він був художником, і через цю історію я вийшла на Білокур, яка стала янголом для доньки загиблого воїна, який не встиг реалізувати свій талант до малювання. Без журналістської майстерності мені б це не вдалося.
Також у мене є книга про киянгероїв небесної сотні, ще не видана. Але теж для того, щоб її створити, мені потрібне було журналістське вміння шукати факти, досліджувати, опитувати.
У 2022 році ми з чоловіком вели щоденникові записи про те, як виїжджали, як все відбувалося. І от минулого року ми вирішили видати книжку, щоб зберегти ці спогади; про львів'ян, які робили батончики, про маму, багато інтерв'ю з різними людьми написано було.
«Дорога в нікуди і назад» (2025) — збірка спогадів та переживань самих авторів, їхніх родичів, друзів, колег і земляків, яким судилося пройти через важкі випробування війною. Шлях у невідомість на початку повномасштабного вторгнення, залишена домівка, окупація, розлука з рідними, повернення додому, волонтерство—кожна з історій у цій книжці є свідченням незламності та сили духу українців. Це не просто книжка—своєрідний дарунок нащадкам. Бо коли настане перемога, ці сторінки нагадають, якою ціною здобуто її.
У що трансформувалася зараз таке поєднання письменницького хисту й журналістської майстерності?
Ми зараз багато працюємо з чоловіком (Юрій Пероганич — громадський діяч у галузі інформаційно-комунікаційних технологій, культури та освіти, генеральний директор Асоціації підприємств інформаційних технологій України, видавець, співзасновник громадської організації «Вікімедіа Україна», член спілки журналістів): створили «Енциклопедію громадянського суспільства», де збираємо інформацію про громадські організації, інституції, діячів, експертів, проекти, події. У Юрія є «Енциклопедія Носівщини», зараз там уже більше 4000 статей про людей, місця, події. ГО «Творча еліта України» також розвиваємо самостійно, пишемо і редагуємо матеріали для 5 онлайн-проєктів: «Еліта», де зібрано портрети представників еліти бізнесу і політики, науки і освіти, мистецтва і літератури, охорони здоров'я і спорту, оборони і державної безпеки, громадської сфери України, новини і блоги; мистецький портал “Жінка-УКРАЇНКА”, де опубліковано понад 9000 творчих портретів мисткинь і митців, новини культури, літератури й мистецтва; згадані вже «Енциклопедія громадянського суспільства» та «Енциклопедія Носівщини»; блог редакторів української Вікіпедії «Вікі: медіа і технології». Це спроба зафіксувати здобутки й підтримати людей, які творять українську культуру, науку, освіту, громадське життя, медіа, мистецтво.
Ти багато працюєш з текстами, а це потребує робочого місця. Де тобі найкраще пишеться? Можливо є таке місце натхнення в Києві?
Я дуже важко звикаю до нових місць у плані творчості. Тому найкраще пишеться у своїй квартирі, за своїм робочим столом. Тут у мене велике вікно,улюблена картина Любові Міненко на стіні, ще також прекрасна репродукція картини Вінсента ван Гога і багато книжок. Важливо, щоб кожна з книжок лежала там (навіть якщо це підлога), де я її напередодні лишила. І щоб ніч за вікном. Часто навіть по роботі зроблене вдень удосконалюю або й переписую по-новому, саме вночі.
До Києва звикала довго. Хоч і досі моє місце сили — рідна домівка, але з часом полюбилося й це велике місто. Тут я зустріла своє справжнє кохання, народила молодшого сина, проявила себе в літературі, знайшла тих, з ким легше йти по життю, тим паче в такий час, як нині.
За роки війни ми певним чином застигли, законсервували свої почуття, не дозволяємо собі мріяти. Як у тебе з мріями? Дозволяєш собі? Про що мріється сьогодні?
Хоч я останні роки в комунікаціях, піарі з головою, але тут без журналістики ніяк. По-перше, зв'язки, по-друге — це ж діяльність споріднена — ті ж самі новини, інтерв'ю… Я не звикла жити рожевими мріями, бо добре розвію, мріяти мало. Треба мати ресурс для того, аби мати змогу втілювати намріяне в життя. Тому багато працюю. У планах—відкриття нового інформресурсу (оттільки ніяк не визначуся щодо формату) про волонтерів — звичайних людей, які на своїх плечах роками тримають важку й відповідальну ношу. І це не лише підтримка військових, а й різні напрямки в інших сферах. Є ті, які роблять мізер, але вміють прокричати про цей мізер на весь світ. А є ті, у яких пальці пухнуть від щоденного плетіння сіток, а ніхто про них чути не чує…
І ще з особистого — хочу, аби закінчилася війна, і я могла зібрати за своїм столом всіх, кого люблю.
Так,як було колись… І співати під гітару веселих пісень — гучно, на весь квартал. І щоб мама ще побула з нами, ще пораділа за нас — своїх дітей, внуків і, дай Боже, правнуків.
Дякую за розмову й щирі відповіді! Насамкінець — щоби ти побажала нашим читачам?
Бажаю мудрості, бажаю бути добрішими. Інколи мені здається, що ми перестали чути одне одного, надто швидко робимо висновки, надто легко ображаємося і надто рідко намагаємося зрозуміти інших. Тож бажаю нам більше поваги до чужої думки, більше терпіння у спілкуванні та більше людяності у щоденних вчинках. Нехай у цей непростий час всіх об'єднують не лише спільні тривоги, а й спільна віра в перемогу, справедливість і майбутнє України. Бережіть себе, своїх рідних і не втрачайте здатності співчувати та підтримувати тих, що поруч, не лише коли комусь погано, а й коли добре—теж. Саме це робить нас сильними.
Розмовляла Олена Даниліна,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри міжнародної журналістики Університету Грінченка
