Дихай, жінко, дихай…

«Дихай, жінко, дихай…»

***

Дихай, жінко, дихай. Тобі треба. Треба!
Знала, що буде не легко. Ти ж це знала, авжеж.
Від ворожих ракет тихо стогнуть душа і небо,
Це бездолля трикляте, здається, не має меж.

Дихай, жінко, дихай, як би там не боліло,
Навіть коли часто з останніх, як кажуть, сил.
Бо помреш, якщо зараз опустиш крила,
А з тобою помруть чиясь віра, чийсь тил…

Дихай, жінко, дихай. Так, усіх доконала втома,
Так, усі на розпутті: не день, не місяць – роки.
Не важливо, де ти тепер, на чужині, а чи вдома.
Міць збери у кулак: треба дрони, треба сітки…

Дихай, жінко, дихай. А як вмієш — тоді молися.
Бог укотре вдихне в тебе мрії, кивне, куди йти.
Онде бачиш ще одна осінь під ноги жбурляє листя.
Осінь – вона ж не здається. Тримайся, чуєш, і ти.

Дихай, жінко, дихай. На минуле і на майбутнє.
Світ без тебе не світ. Не відводь же від нього позір.
Піднімайся хутчій. Одягай щось на себе путнє.
Йди туди, де життя, всім невдачам наперекір.

Тетяна Череп-Пероганич

Публікації

Вірш опублікований в газеті «Вечірній Київ», № 9, червень 2026, сторінка 34.