А тебе не впізнати

«А тебе не впізнати…»

А тебе не впізнати. Тихо вкрилося сріблом волосся.
Мо', і я вже не та, хоч не скаржуся ще на роки.
Нещасливий… Чи, може, мені це всього лиш здалося?
Як, питаєш, живу? Так, як ти, тільки все навпаки.

Бо щаслива, ЩАС-ЛИ-ВА! Все склалося так, як хотіла:
Дім, коханий і діти, і друзі, і радість, і сміх…
Недарма, відпустивши тебе, я себе відпустила,
Відірвалася від невезінь і печалей гірких.

Як же добре, що ми розійтися спокійно зуміли.
Лиш поплакала трохи, а потім, набравшись десь сил,
Я любові у Долі — насмілилась і попросила.
Ну чого ж ти собі так нічого і не попросив?!..

Тетяна Череп-Пероганич

Публікації

Вірш опублікований у літературному альманасі «Ковток Життя. Осінь-2022», сторінка 9.