Перегляд вихідного коду сторінки Подарований морем

[[Файл:Подарований морем.jpg|міні|«[[Розкажіть мені про Крим]]», сторінка 115]]
'''«Подарований морем»''' — оповідання Тетяни Череп-Пероганич.

== Тетяна Череп-Пероганич ==
Письменниця, журналістка, громадська діячка, волонтерка, членкиня національних спілок письменників, краєзнавців та журналістів України. Голова ради ГО «Творча еліта України». Авторка поетичних, прозових книжок для дорослих та дітей, співавторка, упорядниця колективних збірників та альманахів.

== Подарований морем ==
Влітку, ще задовго до війни, коли мирне сонце Криму палало над пляжами і теплі морські бризи обіймали береги, вирушила на відпочинок до Місхора – курортної мальовничої місцевості біля Кореїзу, де любила бувати й раніше. Після важкого року роботи в офісі мені потрібно було відновити сили. Та ще й пережите розлучення добре давалося взнаки мені й моєму шестирічному сину, якого взяла з собою на відпочинок.

Олексійко радів морю так, ніби вперше бачив. Поруч з ним не можна було сумувати аж ніяк. Тож прямо за кілька днів ми обоє відчували себе частиною цього чарівного світу, який пах мушлями, трояндами, вареною кукурудзою, пахлавою, пригодами й несподіванками, залишивши вдома всі неприємності й біди.

Одного вечора, коли дитина вже спала, пішла прогулятися берегом. Ще й рушник прихопила, щоб скупатися. Захід сонця розфарбував навколишні краєвиди у всі відтінки рожевого та золотого. Зупинилася, дивлячись удалечінь, де море злилося з небом, навпроти завмерлої у воді фігурки місхорської русалки.

Згадала чомусь давно почуту легенду про неї. Думками на якусь мить занурилася в згадане — у ті давні часи, коли Південний берег Криму був під владою турецького султана. Жив тоді у Місхорі селянин Абій-Ака, який мав доньку Арзи. Була вона красунею неземною. Всі милувалися нею — від малого до великого.

Накинув оком зі злою метою на цю красуню Алі-Баба, що викрадав дівчат і продавав їх у рабство. Не відчувала лиха Арзи. Готувалася до весілля з веселим парубком, який мав забрати її далеко від рідних місць, від фонтану, біля якого вони познайомилися і де дівчина загалом любила проводити свій вільний час. Отож і в день весілля прибігла сюди, аби попрощатися з улюбленим місцем. Та назад вже не повернулася. Схопили її розбійники Алі-Баби…

Невдовзі потрапила Арзи в гарем до султана. Ніщо її тут не тішило, навіть народження сина. Через рік, як усе сталося, піднялася жінка з дитиною на кутову вежу високого палацу і кинулася в босфорську безодню.

Увечері того дня побачили люди біля берегів Місхора русалку з немовлям на руках, що схожа красою на Арзи. Спинилася біля фонтану, що висох від туги за дівчиною, яку вкрали. Отак і з'являється раз на рік вона тут, а у фонтані тоді з'являється вода.

До мене з води в сутінках вечорових також тої миті рухалася якась постать. Я аж присіла від хвилювання, бо таки не встигла ще подумки розпрощатися з русалкою. Але постать більше нагадувала плечистого Нептуна, ніж Арзи…

Це був високий чоловік середнього віку з коротким темним волоссям. Але на ньому нічого не було…

— Збоченець? — чомусь перше, що промовила вголос, спантеличена побаченим.

— Ні-ні, ні в якому разі. – Дайте мені свій рушник, і я вам все розповім.

— Рушник?

— Рушник, дівчино. Більше мені наразі нічого не треба. Дурна ситуація. Але розумієте, я якось не розрахував сили і відплив далеко від того берега, де відпочивав. Окуляри лишилися з речами, і з моєю короткозорістю відшукати тепер хоча б щось зі свого — нереально.

Не знаю, чому я повірила цьому «Нептуну», який стояв поруч, прикриваючи взятим у мене рушником свої сороміцькі місця, не знаю, що я в цій всій ситуації для себе знайшла смішного, але не втрималася і голосно засміялася. Він сміявся теж. І море сміялося, хвилями торкаючись наших босих ніг, і русалка, легенду про яку я пригадала перед появою цього дивного чоловіка, здалося мені, теж усміхалася…

— Мене звати Максим, — сказав він. – Приїхав в один із санаторіїв попрацювати за контрактом.

— А я Олена, приїхала з сином на відпочинок…

З Максимом знову зустрілися вже наступного дня. Красиво вдягнений, чекав на мене на терасі дорогого ресторану з великим пакунком, який був кумедно перев'язаний рожевою стрічкою.

— Це рушник.

— Мій?

— Ні, новий.

— А краще б квіти, – вирішила пожартувати.

— Квіти будуть. Просто я завжди повертаю в першу чергу те, що за потреби в когось доводиться позичати.

Олексійко, до речі, весь цей час уважно слухав нашу розмову. Здавалося, він добре розуміє, про що говорять двоє дорослих людей. А потім голосно промовив: «Ви нудні якісь, мені з вами дуже нудно». І ми всі втрьох, ніби домовившись, підхопилися й залишили терасу в пошуках пригод і знайшли їх у Ялтинському зоопарку. В Місхор поверталися пізно. Я несла пакунок до місця, де спинилася на відпочинок, а ще величезний букет гладіолусів. Максим ніс на руках сплячого Олексійка.

Виявилося, що наш із сином новий знайомий не тільки лікує людські серця, а ще й має одне захоплення — дослідження місцевих водоростей. Розповідав про це при кожній зустрічі з ентузіазмом, пристрастю. Вже й сама з його розмов полюбила той підводний світ. Навіть навчилася пірнати з маскою і ластами. Ми плавали між кораловими рифами, спостерігали за яскравими рибками і досліджували морські печери. Відчувала, що знову починаю жити повним життям.

Разом їздили на Ай-Петрі. А одного дня, залишивши Олексійка з молодшою Максимовою сестрою, що саме навідалася до нього з Полтави в гості, вирушили на екскурсію до гори Аюдаг або, як називають її місцеві, Ведмідь-гори, що розташована на межі Великої Алушти та Великої Ялти. Стоячи високо, ми милувалися безмежним синім простором. Максим узяв мене за руку. Моє почуття до нього росло з кожним днем, але я боялася зізнатися собі в цьому.

— Олено, подивись на ці скелі, — сказав Максим, вказуючи на обрій. – Легенда каже, що колись у віддалені часи тут жило багато великих звірів. І старшим серед них був велетенських розмірів Ведмідь. Одного разу до берега прибились уламки корабля, а серед них згорточок з немовлям. Диво-дивне було бачити звірам маленьку дитинку-дівчинку. Ведмідь не дав хижакам заподіяти шкоди немовляті. Ростив, наче власне дитинча. З любов'ю. А коли вона виросла, то якось знову до берега, де було ведмеже лігво, прибило човен із юнаком. Закохалися очима, щойно побачилися. Потай від звірів бігала дівчина до свого коханого з їжею, піснею, поцілунками. І невдовзі набрався він сил, полагодив човен та й забрав свою рятівницю подалі від цих безлюдних країв. Повернувся з полювання ведмідь, а нема його дівчинки, нема його втіхи. Почвалав щодуху до моря, почав воду пити, аби висушити це море та спинити човен з утікачами. Та не стало йому сил. Так і лишився, знесилений 
і опечалений, лежати на березі, поки не скам'янів…

— Яка сумна історія…

— Кримські легенди здебільшого сумні. Але вони всі про любов. Якби ти була тою дівчиною, а я — ведмедем, то теж би перетворився на гору… Не дай мені скам'яніти. Ніколи не зникай. У мене є історія розчарувань, як і в тебе. Та ми можемо створити разом нову, щасливішу.

За кілька днів до мого від'їзду, сидячи біля багаття на пляжі, слухаючи шум хвиль та розмовляючи про все на світі, Максим знову заговорив про свої почуття.

- Олено, – почав він розмову, дивлячись мені в очі, ці дні, що ми провели разом, були найрадіснішими в моєму житті. Відчуваю, між нами щось особливе. Хочу провести з тобою більше часу, хоч би що на нас чекало в майбутньому.

Моє серце забилося швидше. Хвилі страху і втіхи змішалися в мені.

- Здається, що теж починаю відчувати щось особливе навзаєм, – зізналася, ледве стримуючи сльози. — Але що буде, коли ми повернемося до реального життя?

Максим обійняв мене, і ми стояли так довго, дивлячись на море. Воно знітилося і затихло.

- Знайдемо якесь спільне рішення, — сказав тихо. Я готовий на все, аби бути з тобою.

Мій відпочинок добіг до кінця. Попрощалися з Максимом на вокзалі. Олексій плакав, бо прикипів до Максима, а я відчувала, що залишаю частину себе на цьому кримському березі.

Обіцяли тримати зв'язок, але життя внесло свої корективи. Повернувшись до Києва, поринула у вир повсякденних турбот. Телефон загубила. Купила новий, змінивши 
номер. З квартири з'їхала. Але зі мною лишалися наші листи. Писали їх одне одному, щойно повернулася додому. Нам подобалося листуватися. Ці листи стали початком роману, який невдовзі написала й поїхала презентувати до Полтави. Видавець запропонував розпочати ряд презентацій чомусь саме з того міста. Моєму здивуванню не було меж, коли в залі першим, кого побачила, зайшовши, був Максим.

Моє серце забилося з новою силою. Я розуміла, що почуття до нього за цей час не згасали. Навпаки… Ледь дочекалася закінчення своєї ж презентації.

Пішли в кав'ярню поруч із бібліотекою. У Максимових очах було стільки надії, стільки любові…

— Я таки дійсно не можу жити без тебе. Вибач, що не одразу почав шукати зустрічей, коли наше спілкування перервалося. Про причини розповім потім. Про презентацію мені розповіла, зателефонувавши сестра, але я й сам уже розпочав пошуки. І найголовніше – мені дозволили перевестися до Києва. Лишилося узгодити деякі моменти…

Ця зустріч стала початком нового розділу в нашому житті. Ми одружилися. Максим став люблячим батьком для Олексійка. В Крим після його анексії росією вертаємося лише спогадами, або згадуючи легенди, які розповідаємо нашій маленькій донечці. Вона любить їх слухати більше, ніж звичайні казки.

Місхор для нас обох – не лише місце відпочинку, а й символ любові. «Подарований морем» – так назвала тоді роман, який присвятила Максиму. Перечитуючи його час від часу, згадуємо, як доля звела нас на пляжі біля моря і подарувала щастя. А, може, то й не доля. Може, то все русалка, що схожа на Арзи, я ж пам'ятаю, як вона тоді мені усміхнулася.

А ще я інколи думаю, як склалися б наші життя, якби я не написала той роман…

== Публікації ==

Оповідання «Подарований морем» опубліковане 2024 року у книзі «[[Розкажіть мені про Крим]]» (літературно-художньому виданні, збірнику оповідань 10 авторів) на сторінках 115–124.

[[Категорія:Оповідання Тетяни Череп-Пероганич]]