Лист у минуле
Лист у минуле
Ну, що ж, привіт! Кажу тобі вже без емоцій, спокійно, так, ніби між нами нічого й не було. Ще півроку тому без сліз цього зробити б не змогла. Але все минає. Тепер знаю напевне - щастя приходить до того, хто йде йому назустріч. Чомусь увесь час думала, що щаслива маю бути лише поруч із тобою. Аж ні. Моє заморожене твоїми образами серце зігрілося біля іншого душевного вогнища… Аби ж лишень тоді зразу відчула, що ти мене не любиш, я б не приносила щоранку тобі каву в ліжко, коли так ще хотілося поспати, не закутувала шию власноруч сплетеним шарфом, аби не застудився, коли завжди поспіхом збирався на роботу, не вигулювала твого дурнуватого пса, який чомусь також ніколи мене не любив…
Мені було важко усвідомити те, що в домі, куди я принесла своє кохання, не було місця для нього. Ти не те що не любив мене, ти занадто любив самого себе. Коли через деякий час, розбивши лоба об глуху стіну твого самолюбства, я сказала, що йду, – ти мовчки продовжував дивитися телевізор. Єдине, про що попросив, – перевірити, чи виключене нагорі світло. А воно ж майже ніколи й не включалося. Бо хіба може горіти щось там, де все інше гасне? І я пішла.
Це не була дорога в нікуди. Так, я втікала. Втікала подалі від твоїх синіх очей, широкої усмішки, дужих рук. Але тепер я точно знала, що не краса врятує світ, а чуйність, людяність, доброта і… велика любов. Така як, приміром, цієї весни нарешті залетіла свіжим вітерцем у моє серце, як у прочинене навстіж вікно.
Звичайно ж, деякий час я все ще підхоплювалася вранці, аби зварити за звичкою каву, і плакала, коли розуміла, що ніхто на неї не чекає. Але навіть той ніхто був добрішим за тебе. Він просто не міг мені сказати «дякую», а ти ніколи не вважав за потрібне це робити…
Тепер я не одна. Життя в усе внесло свої корективи. Каву приносять мені в ліжко разом із теплим поцілунком. Так приємно відчувати себе жінкою, яку люблять, якою пишаються, про яку піклуються і яку оберігають. І знаєш, навіщо я пишу тобі цього листа? Мабуть, здивуєшся: для того, аби подякувати за те, що ти був у моєму житті. Якби те щастя, що маю, зустрілося мені до тебе, чи могла б я цінувати його настільки, як зараз?! Адже все дається в порівнянні. А ти – в минулому. Ти майже згубився в тенетах моєї пам’яті. Я пробачила й відпустила. Я щаслива! Спробуй і ти хоча б раз відчути по-справжньому, що це таке.
Тетяна Череп-Пероганич
Публікації
Оповідання опубліковне 2016 року у збрці «Теплі історії у стилі блюз».
